(1845 — 1907)  

Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка поблизу  Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду  й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою.  Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити  чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два  десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука  до секретаря міського поліцейського управління.  Перебуваючи в Єлисаветграді (1865 — 1884), Тобілевич знайомиться з творами  Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля, разом  із своїм другом М. Кропивницьким читає західноєвропейських письменників,  філософів, соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він  познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем  Т. Шевченка Д. П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав "багато корисних  книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і  Островський зайняли перше місце”.  1863р. у Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматичний гурток, одним з  найактивніших учасників якого був І. Тобілевич. Він грав різні ролі у п'єсах  Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. В  єлисаветградському гуртку Тобілевич був і керівником, і режисером, і актором,  беручи участь у створенні вистав за п'єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова,  Мольера, Шіллера.  Демократичні переконання Тобілевича закономірно привели його до участі в  організації (разом з П. І. Михалевичем) таємного гуртка, на засіданнях якого  вивчали праці М. Чернишевського, Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса.  З метою популяризації революційно-демократичної та народницької літератури у  гуртку планувалось перекласти українською мовою ряд творів російської  белетристики — Г. Успенського, Ф. Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова, О.  Левітова, М. Златовратського та ін., підготувати загальний нарис політичної  економії за М. Чернишевським. У цій роботі найактивнішу участь брав Тобілевич.  До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання  "Новобранець” (написане 1881р., опубліковане1889р. під псевдонімом Гнат Карий).  У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями  вибивається із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось  добробуту, коли б не втручання державної машини.  Наскільки щільно в житті Тобілевича поєднувалась творча й громадсько-політична  діяльність, свідчить той факт, що й оповідання "Новобранець”, і першу свою драму  "Бурлака” ("Чабан”, 1883) він подавав на обговорення нелегального гуртка.  Завершувати "Бурлаку”, як і "Хто винен?” ("Безталанна”), драматургові довелось  уже в Новочеркаську, куди його було вислано у травні 1884р. за участь у  діяльності гуртка та за допомогу політичним "злочинцям”. Щоб заробити на  прожиття, піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив  палітурну майстерню.  У 1886р. в Херсоні було видано перший "Збірник драматичних творів” І.  Карпенка-Карого, до якого увійшли драми "Бондарівна” і "Хто винен?” та комедія  "Розумний і дурень”, а в 1887р. опубліковано "Наймичку”. Але їх майже не  купували, бо публіка не була привчена читати п'єси.  П'єси, створені Карпенком-Карим протягом майже п'ятнадцяти років, відбивають  еволюцію явища, яке видозмінювалось буквально на очах драматурга — "глитайства”.  Його персонажам — Михайлові Михайловичу ("Бурлака”), Окуню ("Розумний і дурень”,  1885), Цокулю ("Наймичка”, 1885), Калитці ("Сто тисяч”, 1890), Пузиреві  ("Хазяїн”, 1900) — притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх  діяльності, їх здирства, воно ще яскравіше виявляє їх людську дрібність, а то й  нікчемність, духовну порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин Боруля, який  домагається дворянського звання. Сатиричне зерно комедії "Мартин Боруля” (1886)  пов'язане вже не із засобами збагачення чи привласнення того, що належить іншим,  а з прагненням сільської буржуазії до політично-правової рівності з дворянством.  Дві останні гіркі комедії — "Суєта” (1903) і "Житейське море” (1904; визначена  автором як "протяг”, тобто продовження, "Суєти”) — драматург назвав "сценами”,  наче визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Так, у "Суєті”  відсутній головний герой, і п'єса являє ряд сцен, покликаних характеризувати  спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які  представляють різні соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель, дрібні  службовці).  Навесні 1887р. І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну, але  ще до кінця 1888р. він перебував на хуторі "Надія” (тепер заповідник у  Кіровоградській області) під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було  знято з нього 12 березня 1903р.). Діставши громадянські права, Карпенко-Карий  приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом П. Саксаганським, у  якій до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер, драматург.  У 1897р. він складає "Записку до з'їзду сценічних діячів”, де з болем пише про  безправне становище українського театру, про цензурні та інші урядові утиски.  Написане Карпенком-Карим протягом 90-х рр. на сучасну тематику виявляє прагнення  дати народові "пьесы серьезные, моральные, нравоисправительные, исторические”. З  повчальною метою створена побутова комедія "Судженої конем не об'їдеш”  (переробка з Еркмана-Шатріана, 1892), в соціально-побутовій драмі "Батькова  казка” (1892) також очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою її  назвою — "Гріх і покаяння”. Певним дидактизмом позначена драма "Понад Дніпром”  (1897).  На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І.  Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано п'єси  "Бондарівна” (1884), "Паливода XVIII століття” (1893; підготовчим етапом було  створення у 1884р. п'єси "З Івана пан, а з пана Іван”), "Чумаки” (1897), "Лиха  іскра поле спалить і сама щезне” (1896), "Сава Чалий” (1899), "Гандзя” (1902).  Твори Карпенка-Карого "Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896) та "Гандзя”  (1902) були спробами на фольклорному матеріалі, присвяченому давньому минулому,  вийти до філософських узагальнень про долю України й подати їх у цікавій  сценічній формі.  Трагедії Карпенка-Карого "Сава Чалий”, так само створеній на основі народної  історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива  вмотивованість дій та вчинків героїв.  І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907р. у Берліні, куди  їздив на лікування; поховано його на хуторі "Надія”.  Драматургія І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток  української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і  жанровим багатством, вона у своїй цілісності являє собою різноманітну картину  життя України протягом століть. В художній розробці історичного чи фольклорного  матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними життєвими  проблемами Твори Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в  ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.