(1769 — 1838)
Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня ст.
ст.) 1769 року в родині дрібного
дворянина, що служив канцеляристом у Полтавському магістраті. Тут, у Полтаві, серед мальовничої природи над
Ворсклою, в обстановці, дуже близькій до
сільської, і минули дитячі та шкільні роки Котляревського. Полтава в ті часи спочатку була «полковим» містом, а
потім (з 1796p.) стала повітовим центром
малоросійської губернії. Лише з 1802 року, коли було утворено Полтавську губернію, місто починає зростати і
впорядковуватися. Певних відомостей про
початкову освіту Котляревського немає. Гадають, що перші знання хлопець міг дістати у парафіяльній
школі, яка існувала в Полтаві ще з XVII
століття і в якій за тодішніми звичаями дітей навчав дяк. Згодом, у 1780 — 1789 роках, Котляревський вчиться у
Полтавській духовній семінарії. 1789р.
Котляревський залишає семінарію, не закінчивши її повного курсу; напевно, життєрадісного, жвавого юнака ніяк не
приваблювала духовна кар'єра. Спочатку він
служив чиновником у різних полтавських канцеляріях, пізніше був
домашнім учителем у поміщицьких родинах
на Полтавщині. Саме на цей час —
середина 90-х років XVIII ст. — і припадає початок роботи Котляревського над поемою «Енеїда». Дванадцять років (1796 — 1808) перебував
Котляревський на військовій службі.
Сіверський полк, в якому він служив, брав участь у задунайському поході російської армії 1806 — 1807 pp. під час
російсько-турецької війни. За виявлену
хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних доручень його
було декілька раз нагороджено, надано
чин капітана. Але і в період військової служби
Котляревський продовжував писати: про це свідчить його «Пісня на новий
1805 год князю Куракіну», написана у 1804
році. Слід зауважити, що на початку XIX
ст. Котляревський уже був широко відомий як
письменник, як автор поеми «Енеїда», перші три частини якої з'явилися
двома виданнями (1798 і 1808 pp.) навіть
без його відома і згоди. І хоч Котляревський
був незадоволений цими діями видавця — конотопського поміщика Максима
Парпури, що проживав тоді у Петербурзі
(про це свідчать і висловлювання автора в
передмові до видання поеми 1809p., підготованого вже ним самим, і згадки
про «якусь особу мацапуру» в доданій строфі
третьої частини твору), проте ініціатива
Парпури у виданні «Енеїди» заслуговує лише схвалення. Крім того,
поема поширювалася і в численних
рукописних списках. Пішовши у відставку
і не влаштувавшись на службу в Петербурзі, Котляревський через деякий час оселяється у Полтаві і
займає в 1810р. посаду наглядача в
Будинку для виховання бідних дворян.
Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревському як офіцерові
було доручено сформувати 5-й козачий
полк. Правда, йому не довелося брати
безпосередньої участі в боях. І після розгрому наполеонівської
армії Котляревському не раз давалися
відповідальні доручення воєнного характеру: він
виїжджав з депешами у ставку російської армії, що містилася в Дрездені,
двічі їздив у Петербург (1813р.) та в Кременчук
(1818p.). Повернувшись знову до Полтави,
Котляревський із запалом віддається театральній
діяльності. Він бере участь у влаштуванні любительських вистав,
виконуючи ряд комічних ролей в
популярних тоді п'єсах Княжніна. У 1816p. його було призначено директором Полтавського театру. Зрозумівши,
який величезний талант у актора-кріпака
Щепкіна, що виступав у складі гастролюючої в Полтаві трупи Штейна, він близько сходиться з ним,
допомагає викупити актора з кріпацтва. В
цей час Котляревський пише п'єси «Наталка Полтавка» і
«Москаль-чарівник», які й були з успіхом
поставлені в 1819p. Спільна театральна діяльність Котляревського і Щепкіна протягом чотирьох років (1818 — 1821)
дає відчутні результати: Полтавський
театр стає провідним на Україні, про нього шириться добра слава. Взагалі Котляревський у ці роки був глибоко
обізнаний з культурно-мистецьким життям
країни, підтримував тісні зв'язки з рядом письменників, журналістів, науковців. Він дуже добре знав пам'ятки
старовини, прекрасно розбирався в
українському фольклорі та етнографії. Котляревський багато
допомагав вченим-історикам і етнографам
— Б. Бантишу-Каменському, авторові кількатомної
«Истории Малой России», I. Срезневському, В. Пассекові. У 1821р. його
було обрано почесним членом «Вільного
товариства любителів російської словесності».
В останні роки життя Котляревський майже не виїжджає з Полтави. У 1827р.
йому довелося зайняти ще й посаду
попечителя «богоугодного заведения» (так називалися тоді лікувальні заклади, притулки і богадільні). У 1835р. через хворобу Котляревський залишає
службу і йде у відставку. Останні роки
життя він зовсім мало виходив з дому, але його безперервно відвідували друзі й знайомі. Незадовго перед смертю він
відпустив на волю дві сім'ї своїх
кріпаків і роздав родичам та знайомим усе своє майно. Помер
Котляревський 29 жовтня 1838 року. На
похорон зійшлося населення всього міста, виявляючи свою глибоку шану великому письменникові і
простій, щирій, гуманній людині. Згодом на
його могилі було споруджено пам'ятник у вигляді невисокої колони із
позолоченим хрестиком, що спиралася на
чотиригранний постамент, де на мідній дошці було зроблено напис: «Майор И. П. Котляревский,
сочинитель «Энеиды на малорусском
наречии». 30 серпня 1903 року в
Полтаві було урочисто відкрито пам'ятник першому класикові нової української літератури, виконаний
відомим скульптором Л. В. Позеном. У
своїй промові на цьому святі М. Коцюбинський, характеризуючи роль І.
П. Котляревського в розвиткові
української культури, підкреслив, що «занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов
фенікс з попелу, воскресло знову... і
голосно залунало по широких світах» із його творів. Ці слова М. Коцюбинського перегукувалися з
поезією Т. Г. Шевченка «На вічну пам'ять
Котляревському»: Будеш, батьку,
панувати, Поки живуть люди; Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть
|
